«Б**ть, за что мне все это?» Минчане рассказывают, как путешествуют во время пандемии коронавируса (это эпично)

«Б**ть, за что мне все это?» Минчане рассказывают, как путешествуют во время пандемии коронавируса (это ...
Пандемия коронавируса во многом изменила наши планы, особенно относительно поездок в другие страны. Но не для всех: мы поговорили с минчанами, которые решились путешествовать несмотря на вирус (и даже собираются снова!).

Пандемия коронавируса во многом изменила наши планы, особенно относительно поездок в другие страны. Но не для всех: мы поговорили с минчанами, которые решились путешествовать несмотря на вирус (и даже собираются снова!).

Никита: «Мы собирались большой компанией ехать в начале марта в Прибалтику. Но я поехал один»

Это Никита.

– Мы собирались большой компанией ехать в начале марта в Прибалтику, – рассказывает Никита. – Но появлялось все больше новостей про коронавирус, и к моменту поездки люди посливались, потому что у всех началась паника: «Не, я в другой раз лучше съезжу». Так я поехал один.

Изначально было по барабану, но, когда сел в автобус, уже понял, что еду один в другую страну. Ладно в мирное время я в основном один и езжу, но сейчас в мире вирус, паника, а в автобусе ехало всего шесть человек. Но некоторые были с чемоданами, ехали отдыхать.

Удивило, что на границе контроль был минимальный, хотя, казалось бы, с этим должно быть серьезно.

«На улицах Риги людей было мало, а вот в барах – под завязку»

– Я приехал в Ригу 9 марта в 7 утра – все закрыто, людей почти нет. Я подумал, что все нормально, утро же. Но нет, в Латвии везде было маловато народа, хотя карантин там начался позже – когда я уезжал в Эстонию.

Зато люди были в барах. Заходишь – а там толпа. Такое впечатление, что все, кого я видел в Риге, сидели в этом баре. Там я познакомился с ребятами из Тюмени: они тоже взяли отпуск, открыли визу, приехали в Латвию на три недели и решили отдохнуть. Самое интересное, у ребят были билеты в Россию, и, когда я уезжал в Эстонию, у них отменили все рейсы. Но они не растерялись, взяли новые билеты и улетели в Амстердам к друзьям.

Так, в Латвии все было более-менее спокойно. Самое интересное началось, когда я уже подъезжал к Эстонии. Обычно в Евросоюзе никаких границ, но буквально за пару дней до моего приезда начали появляться блокпосты – машины тормозили, у людей проверяли температуру, раздавали буклетики о том, как вести себя во время пандемии, и отпускали дальше.

Тогда же у автобусных перевозчиков появились новые правила. У тебя не забирали паспорт, а просто смотрели на него и на билет с расстояния. Людей, кстати, тоже было немало – где-то половина автобуса.

«Приехал в Таллинн – город мертвый, людей на улицах почти нет»

– Приехали в Таллинн – город мертвый, людей на улицах почти нет. Но официального карантина в стране не было (его ввели, когда я уже уехал), была самоизоляция. Так что мне повезло попасть в период, когда были не самые жесткие меры.

Максимум, который тогда ввели в Эстонии, – полностью отменили контролеров в общественном транспорте, билеты нельзя было купить даже у водителя.

Но все было закрыто. Единственные места, куда я мог сходить в Таллинне, – зоопарк и торговый центр, все остальное было закрыто. Ни музеи, ни кинотеатры – ничего не работало. Поэтому выбора особо не было, кроме как гулять по городу, ходить в зоопарк и шляться по барам.

Кстати, в барах были бешеные скидки: чуть ли не три литра пива можно было купить за 1€ – люди приходили с пятилитровыми банками.

«В первый вечер появился слух, что завтра границы закрываются»

– Когда я только въезжал в Евросоюз, все было хорошо. Границы открыты, на руках все билеты – думал, что спокойно доеду домой. Но уже в Латвии появились слухи, что границы скоро закроют.

Звонят родители: «Давай за тобой приедем». Я говорю, мол, не волнуйтесь, все нормально.

Потом я приехал в Эстонию, и опять такие же слухи. Снова звонят родители: «Мы выезжаем в Эстонию». Я говорю, чтобы не волновались, в крайнем случае есть посольство.

Можно было вернуться сразу же, но я надеялся на посольство, которое поможет. Конечно, было бы страшно застрять в чужой стране, но в Эстонии у меня есть знакомые, поэтому паники особой не было: ребята сразу стали предлагать у них пожить, остаться на время, переждать карантин.

Мы встретились, пошли в бар, и опять пишут родители: «Всё, границы закрыты, как ты возвращаться собираешься?» Я их успокоил и стал разбираться.

Я въехал в Евросоюз через Литву, возвращаться собирался так же. Позвонил в белорусское посольство в Литве, они говорят, что все нормально, будет коридор, надо только позвонить в погранслужбу. В погранслужбе говорят, что все нормально, вы сможете выехать, не волнуйтесь.

Я подумал: хорошо. Однако потом понял, что выехать можно только на машине, но я же ехал на рейсовом автобусе, а автобусы отменили. Я опять позвонил в посольство, они опять сказали, что я смогу вернуться домой.

– Все нормально, выеду, погранцы пообещали, – сказал я своим родителям.

«Когда увидел, что мой рейс отменили, на меня начала накатывать паника»

– Через пару дней утром посмотрел сайт перевозчика – рейс не отменили. Погулял с подругой по городу, вернулся в хостел, проверил еще раз – рейс отменили.

И тут меня накрыла паника. Я понял, что не могу вернуться домой и не знаю, что делать. А до этого я спокойно ко всему относился, меня поддерживали друзья. Но тогда все изменилось: руки тряслись, сформулировать ничего не мог.

Полез разбираться. В Twitter МИД выложил номера телефонов, по которым можно позвонить и получить консультацию. Тут и случилось самое интересное: я позвонил по эстонскому номеру, а он просто отключен. Пишу в МИД, а они говорят звонить на тот же номер.

Я позвонил на белорусскую горячую линию. Интересно, что они сначала пару минут поговорили о чем-то своем и только потом переключились на меня.

Я объяснил ситуацию, и мне сказали, что можно возвращаться либо на самолете (а билеты достаточно дорогие), либо через Россию.

Второй вариант – единственный, который я мог себе позволить. Начал смотреть билеты, но прямо в этот момент места в автобусе закончились, мгновенно. Во втором автобусе тоже.

В итоге я умудрился купить последний билет на последний автобус, который уезжал до закрытия границы. Он уезжал в 11 вечера.

«На работника посольства посыпался благой мат»

– Я выехал из хостела 15 марта в 11 утра и целый день ходил по городу с сумками. Буквально через полчаса мне позвонили из белорусского посольства в Эстонии и спросили, все ли хорошо, предлагали помощь.

К тому моменту я не мог связать и двух слов, поэтому инициативу на себя взяла моя подруга. Но она тоже была на нервах, поэтому на работника посольства посыпался благой мат. Однако он не смутился, продолжал предлагать варианты.

«Еду из Таллинна в Санкт-Петербург, оттуда в Минск – все хорошо», – позвонил я и рассказал родителям. Ничто не предвещало беды.

«Выпил кофе, зашел в интернет, где нашел новость, что границы с Беларусью закрываются»

– В Эстонии был сильный ветер, меня продуло, поэтому на границе с Россией я оказался с температурой 37,5°С. Там должны были проверять температуру, я решил не рисковать и выпил парацетамол. Но нас не трогали, никто ничего не проверял.

В Питер я приехал в 6 утра. Выпил кофе, зашел в интернет, где нашел новость, что границы с Беларусью закрываются.

«Мы выехали», – позвонили и сказали родители. Я пытался убедить их, что все хорошо, что у меня есть билет на автобус, но они все равно выехали в Россию.

«Б**дь, за что мне все это?»

– Мой автобус отправлялся в 7 вечера, и я решил прогуляться по городу, все равно давно хотел посмотреть. Прогулку испортили звонком: автобус отменили. Деньги, конечно же, вернуть нельзя.

В посольстве мне не помогли – сказали, что границами не занимаются. Пограничники сказали, что ничего сделать не могут, но предложили приехать прямо сейчас – вдруг успеешь.

Я понимаю, что дело пахнет керосином, нужно как-то возвращаться. Напрягать родителей не хочется: слишком накладно, дальняя дорога, и мне придется очень много выслушать. Я начал искать другие варианты – попутки. По BlaBlaCar нашел машину, все опять же было хорошо, но потом водитель позвонил и сказал, что не поедет.

Опять начал искать машину. Нашел, договорился. За полтора часа до выезда вернулся на вокзал, забрал вещи из камеры хранения, жду парня с машиной, а он пишет, что машина сломалась.

Я сижу и думаю: «Б**дь, за что мне все это?» Но он попросил подождать и обещал починить. Я ждал его, наверное, часа полтора: если мы должны были выехать в три, то в итоге мы выехали в половине пятого. Но все обошлось, выехали. В это время родители уже подъезжали к Пскову, там я с ним и встретился.

«Я должен был вернуться 16-го, а 17-го идти в военкомат»

– Я возвращался домой полтора дня: должен был вернуться 16-го, а 17 марта идти в военкомат по повестке. Но в итоге я вернулся 17-го днем и понял, что желания ехать в военкомат у меня вообще никакого.

По приезде поехали с родителями в районную больницу провериться, сдать анализы, мало ли что. Но там выписали справку, что здоров, даже не проверяя. И потом я позвонил в военкомат, но они сказали сидеть дома, повестку пришлют как-нибудь потом.

Приехал домой, где-то месяц отсидел дома и никуда не выходил, потому что все-таки опасно. Но вернулся здоровый, повезло. Если бы меня спросили, хочу ли повторить такое, я бы с радостью поехал снова, потому что хоть это стресс и было страшно, но в то же время было максимально прикольно, есть что вспомнить.

«Везде есть плюсы, в любой ситуации»

– К коронавирусу отношусь спокойно: рано или поздно мы все умрем – так какая разница? Все равно один раз живем. Хочется чего-то нового – поэтому я и поехал.

Когда узнал, что отменяют рейсы, у меня возникла мысль: «Блин, а как я домой вернусь? Меня же мама убьет». Конечно, всегда хочется спокойно вернуться домой, но в итоге вышло даже интереснее. Везде есть плюсы, в любой ситуации. Самое обидное было то, что родители сорвались с работы, им пришлось ехать за сыночкой-дурачком.

Воля: «Калі з’явілася магчымасць паехаць у Лондан па працы, я сядзела і думала: “А можа, паехаць?”»

Воля была ў Лондане з 3 па 26 красавіка.

– Я ездзіла ў Лондан напрыканцы лютага, была там тыдзень і тады зрабіла візу ў Брытанію, якая даецца на паўгода.

Таму, калі напачатку красавіка з’явілася магчымасць паехаць туды, я сядзела і думала: «А можа, паехаць?» Бо ў нас не закрылі межы, і ў Брытаніі не закрылі межы, нягледзячы на тое, што там пазакрывалі грамадскія месцы кшталту крам і музеяў. То бок верагоднасць, што мяне пусцяць, была, але дакладна я не была ўпэўнена, таму не набывала білет на сайце Belavia.

Я паехала ў касу на Нямігу – а там нікога не было, акрамя мяне. Падышла жанчына, мы з ёй паразмаўлялі, і я спытала: «У Брытанію нармальна, нашых пускаюць?» Яна пытаецца, якая віза, і кажа: «Ну, павінны пусціць».

Ехаць я не вельмі баялася, бо, шчыра кажучы, заўсёды думаеш, што з табой нічога не здарыцца. Абсалютна тая ж думка ў мяне была, калі я ехала аўтаспынам праз Расію.

Але я заўсёды стаўлюся да сітуацый так: «Спадзявайся на лепшае, рыхтуйся да горшага», – таму я ўзяла сабе страхоўку. Калі прыйшла ў страхавую кампанію і сказала, што патрэбна страхоўка для паездкі ў Брытанію, у жанчыны акругліліся вочы – яна сказала, што страхоўку не дадуць, але потым спытала, і аказалася, што ўсё добра. Гэта значыць, калі б што-небудзь здарылася, гэта страхоўка ўсё б пакрыла.

«Калі сказала маці, што лячу, яна раззлавалася проста да вар’яцтва»

– У Лондан я паляцела 3 красавіка. Толькі пасля таго, як купіла білет, я сказала сваёй маці, што лячу. Яна, канешне, з дубу рухнула: «Ты што, дурная? Куды ты паляціш? Ты бачыла, якая там сітуацыя? Там па +600 чалавек у дзень!” (А тады 600 чалавек – гэта быў высокі паказчык).

Маці мая раззлавалася проста да вар’яцтва, але я вырашыла, што, калі я кудысьці вандрую, я ж у яе грошы не бяру, таму трэба ехаць для сябе.

Пабачыўшы рэакцыю маці, я i сваім сябрам не казала, што еду ў разгар пандэміі ў іншую краіну. Але, калі ўжо прыехала, яны заўважылі, што нейкі іншы фон на відэа, а я кажу: «Ну так, я ў Брытаніі». Альбо мы размаўлялі, і ўжо ў Беларусі было цёмна, а ў мяне свеціць сонейка, і сябры такія: «Штосьці не так» (смяецца), і ў іх таксама вочы круглыя.

У аэрапорце мой пашпарт правяралі, калі выдавалi пасадачны талон, і ўсё было добра. А потым мне трэба было крыху памяняць білет, і там спачатку адмаўлялі і казалі, што не пусцяць, але потым патэлефанавалі кудысьці і выдалі новы. І пасля я была ўжо ў самалёце: ён пусты, нас было 10 чалавек на рэйс.

Калі пасадзілі на рэйс, я менш хвалявалася, што не пусцяць, але, калі прыляцела ў Брытанію, бачу гэтыя прапускныя пункты, і ў мяне паніка: «А калі зараз не пусцяць, што рабіць?»

Але ў мяне проста спыталі, куды еду і дзе працую, і пусцілі. Нават не сказалі два тыдні сядзець дома. Было відавочна, што трэба прытрымлівацца правіл самаізаляцыі, але ніхто гэтага не казаў. Нават маску ў Лондане я надзела адзіны раз, калі ехала ад аэрапорта да дома.

«Самаізаляцыя ў Беларусі і Брытаніі – гэта розныя рэчы»

– Калі прыляцела, думала, а раптам закрыюць межы, але Belavia лятае і зараз, у іх не было адмены рэйсаў у Лондан. То бок я разумела: калі пачнуць закрываць межы, я проста адразу ж палячу назад.

Кожны дзень у Брытаніі я правярала навіны пра каранавірус, бо разумела, што ў нас, хутчэй за ўсё, не закрыюць межы ўвогуле, таму глядзець трэба на тое, што робіцца там.

Праз пару дзён пасля майго прыезду мы дазналіся, што Борыс Джонсан – іх прэм’ер – даўно захварэў на каранавірус, і ўся краіна сачыла за гэтым і трымала кулачкі. Таму на той момант людзі ўжо рэальна сядзелі дома.

Прычым самаізаляцыя ў Беларусі і Брытаніі – гэта розныя рэчы: у Брытаніі па ўсіх каналах казалі, што можна выходзіць толькі за прадуктамі і каб займацца спортам. Нельга проста адпачываць на сонейку, але можна выхадзіць пагуляць, бо аказалася, што хадзіць – гэта спорт (смяецца), бегаць, на ровары катацца.

Там не было каранціну, быў lock down – усё было закрыта: крамы, музеі, і атрымаць ежу дзесьці, акрамя прадуктовых крам, было немагчыма.

Паўсюль былі наклеены налепкі, як у нас зараз, каб паміж людзьмі была дыстанцыя два метры. Шмат людзей насілі маскі, але гэта было не абавязкова. Было таксама прынята, што людзі павінны працаваць дома і выходзіць на працу толькі тады, калі іх прысутнасць абсалютна неабходна.

Я жыла недалёка ад London City, хадзіла туды пешшу, і там рэальна не было людзей. У тых максімальна людных месцах, дзе звычайна людзі паўсюль, былі проста пустынныя вуліцы, і гэта адчувалася крыху як постапакаліпсіс. І шмат хто працягваў ездзіць на машынах, бо гэта такая самаізаляцыйная кабіна.

Сама я таксама сядзела дома і працавала, яшчэ гатавала. Адзін раз на дзень я дакладна выходзіла, таму што сонца проста неабходна, нават нягледзячы на тое, што я жыла ў кватэры, у якой было вельмі шмат сонца.

Увогуле ты проста не можаш пастаянна сядзець у адным месцы. Вось у Мінску сядзець дома лепш, я тут усё ведаю, але там, калі не было дажджу (а ён быў толькі тры разы, мне вельмі пашанцавала), я кожны дзень выходзіла.

«Кожныя выхадныя ў доме насупраць выстаўлялі на балкончык DJ-абсталяванне і ўключалі музыку»

– Увогуле Лондан мне падаўся неабыякавым да жыцця людзей, і гэта было вельмі дзіўна для мяне, бо ў Беларусі зусім па-іншаму. Мне падалося, што ў Беларусі людзі пачалі трохі вар’яцець, бо ва ўсіх краінах увялі каранцін, а мы неабароненыя і не ведаем, што, калі з намі штосьці здарыцца, нам дапамогуць.

У Мінску гэты страх накрываў, а ў Лондане яго не было. Людзі выходзілі на вуліцы, у паркі. Напрыклад, я бачыла, калі размаўлялі праз акно: хтосьці стаяў на трэцім-чацвёртым паверсе, а хтосьці – каля дома. Я жыла там тры тыдні, і напрыканцы паездкі людзі больш выходзілі на вуліцы, бо ім ужо настолькі надакучыла сядзець дома і невядома чым займацца.

Яшчэ я здымала, як месцы памяшчалі сабе на вокны запіскі з тым, што яны закрыты. Вельмі цікава, таму што капіталістычныя агрэгаты, такія як McDonald`s, KFC, сеткі кавярняў пісалі: «Sorry, we are closed till further notice», а калі гэта быў свой маленькі бізнес, яны звычайна пісалі «Oh my God, we hope this letter finds you well».

Яшчэ людзі ў Лондане вельмі цікава пераносілі пандэмію! Напрыклад, кожныя выхадныя ў доме насупраць таго, дзе я жыла, выстаўлялі на аб’яднаны балкончык DJ-абсталяванне і ўключалі музыку. А людзі з іншых кватэр выходзілі і танчылі (канешне, сочачы за дыстанцыяй у два метры). Вельмі крута было такое бачыць – у Лондане пандэмія падавалася не адпачынкам, але нейкім перапынкам, які ўсім так патрэбен.

Калі я вярталася назад, у Лондане нас не правяралі, але ў Беларусі, калі прыляцела, я прайшла пашпартны кантроль, і адзінае, што нам сказалі, – можна здаць тэст на каранавірус тым, каму хочацца. Я таксама здала, і мне не патэлефанавалі.

Потым знаёмыя сказалі, што калі не патэлефнавалі – значыць, нічога няма, калі б было, прыехалі б і забралі. Яшчэ я падпісала ў аэрапорце дакументы, што два тыдні буду сядзець дома.

«Падчас пандэміі важна не толькі тое, як ты адчуваеш сябе фізічна, але і маральна»

– Я ведала, што ў мяне няма віруса. Не тое каб не было сімптомаў, я проста рэальна ні з кім не стасавалася перад паездкай, сядзела на ізаляцыі і не магла ім заразіцца. То бок разумела, што, калі я палячу, дакладна не буду разнасіць вірус. А там ужо паглядзім, захварэла я падчас палёту ці не, але не захварэла. Мне проста пашанцавала, магчыма.

Падчас пандэміі важна не толькі тое, як ты адчуваеш сябе фізічна, але і маральна. У нас адключылі ацяпленне, і вечарамі ў пакоі такі дубак, што я не магу жыць. Як можна, калі на вуліцы +6, адключыць ацяпленне? І тут мне кажуць, што я магу напачатку лета зноў паляцець у Брытанію, першая думка была: «Нарэшце я высплюся!» Бо я шмат працую, і працаваць у халодным памяшканні вельмі цяжка.

Таму маральна мне ў Беларусі нашмат цяжэй пераносіць гэта. Асабліва калі зараз разумею, што ўсе краіны адкрываюць межы, але не для Беларусі, – для мяне гэта ўдар па сэрцы.

Увогуле, калі ўжо адзін раз лятала і было нармальна, то і другі раз усё будзе добра. У мяне зараз згарае шэнгенская віза, і я сяджу і думаю: 60€ патраціла на адну візу, 130€ на іншую, і сядзець дома? Ну, не.

 

Перепечатка материалов CityDog.by возможна только с письменного разрешения редакции. Подробности здесь.

Фото: из личных архивов героев.

поделиться